Сирота – це статус дитини, а не її вибір. Сиротою дитина стає не за власним вибором чи зі своєї вини, а через певні обставини, на які дитина не може вплинути, коли вона втрачає своїх рідних батьків або позбавлена батьківського піклування. Сирітство – це невтішне горе. Про нього згадується в піснях, у поезії, картини сирітства зображували художники в різні часи. Залишається воно горем і в сучасному суспільстві.

Найстрашніше сирітство – це сирітство за живих батьків. Коли жінка, народивши дитину, залишає її в пологовому будинку, дитина набуває статусу сироти, хоча має біологічних батьків. Багатьох батьків позбавляють батьківських прав через пияцтво і наркотики. Коли батьки не турбуються про дітей, цих дітей забирають у притулки, дитячі будинки, інтернати. Сирітство – це чума цивілізованого постмодерністського суспільства. Атеїстичне суспільство забрало Бога з серця людини, а натомість одержало дітей-сиріт за живих батьків.

Коли ми зустрічаємо осиротілих маленьких тварин, котів чи собак, котрі шукають своїх «батьків», ми дуже жаліємо цих маленьких створінь. Діти їх часто підбирають і намагаються потішити. Проте тварина добровільно ніколи не полишить своїх народжених дітей, у тваринному світі такого не буває. Винуватцями сирітства тварин дуже часто стаємо ми, люди.

Сирітство – це не норма життя, а трагедія, котра породжується жорстокістю людських сердець. Для сучасного цивілізованого суспільства є парадоксом, що батьки полишають своїх дітей. Діти-сироти обділені батьківською ласкою, не зігріті теплом материнських рук, не випещені, обділені теплими і ніжними словами. Таким дітям нема до кого звернутися зі словами «тато» і «мама», і їхні імена не кличуть батьківські уста.

У деяких дітей-сиріт, що позбавлені батьківського піклування, часто перевернутий світогляд. Ті діти, які чули в сім’ях постійні сварки, бачили п’яні бійки, постійно голодували, були принижені, а декотрі навіть пережили сексуальне насильство, такі тікають з дому на вулицю, щоб захистити своє життя, знайти притулок, поїсти і переночувати. Їхні батьки стають для них ворогами, а наймиліші слова «тато» і «мама» перетворюються в найжахливіші. В однієї такої дитини запитали, чи хоче вона на небо. «А тато там буде? – поцікавилася дівчинка. – Якщо буде,то я туди не хочу». Слово «дім» лякає дітей, тоді як підвали стають для них теплим і безпечним місцем. Тата і маму там заміняють старші «пацани», котрі пригостять і їжею, і сигаретою і всім іншим, що мають.

Таке сирітство руйнує найсвятіші і добрі почуття у дітей. Ці діти виростають з викривленим поглядом на світ. Коли дитинство скалічене, потім тяжко щось змінити в дорослому житті людини.

Держава взялася за вирішення проблеми сирітства. Збудували дитячі будинки, інтернати, спеціалізовані школи. Всі ці заклади обладнані потрібними речами, для дітей створені добрі умови. Сьогодні діти в інтернатах мають все.

Але досвід показав, що замінити батьків дитячі будинки і інтернати не в змозі. Закінчуючи навчання в інтернатах, діти виявляються непідготовленими до самостійного життя. Потрапляючи за межі виховних закладів, вони часто підпадають під поганий вплив. Статистика невтішна: лише незначний відсоток дітей здатні адаптуватися до життя в соціумі.

У багатьох країнах світу давно зрозуміли, що інтернати не можуть дати дітям-сиротам повноцінного виховання, а тому інтернатів там немає. Дітей на проживання і виховання відправляють у сім’ї.

В Україні прийнято Закон «Про практики утворення прийомних сімей як нової форми сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» від 26 квітня 2002 року. Це означає, що інтернати поступово повинні розформуватися, а дітей віддаватимуть у сім’ї.

Часом на бігбордах можна побачити плакати з написом «Чужих дітей не буває». Держава намагається заохочувати родини всиновлювати дітей. Для цього визначена фінансова допомога. До того ж, коли родина усиновляє від 1 до 4 дітей, одному з батьків це залічується в стаж роботи, а якщо на виховання беруть від 5 до 10 дітей, стаж нараховується обом батькам і виплачується грошова допомога.

Друзі, ми так звикли до старої системи виховання сиріт в інтернатах, що коли нас просять взяти дитину-сироту в сім’ю, то нас це насторожує. Протягом останніх 10 років створено багато будинків сімейного типу, прийомних сімей. Дітей і усиновляють, і беруть під опіку. Але кількість дітей-сиріт постійно зростає, тому є велика потреба у нових сім’ях, котрі будуть готові взяти дітей у свій дім.

Працюючи 15 років в дитячих таборах, я звернув увагу на те, що, коли на відпочинок приїжджають діти з інтернатів, вони шукають спілкування не з дітьми, а з дорослими. Ці діти залюбки поговорять з прибиральницею чи вихователем. Вони кидають велосипед, припиняють грати у футбол чи стрибати на батуті і біжать до дорослої людини, щоб потримати її за руку, заглянути в очі, щось запитати. За короткий час біля дорослої людини утворюється цілий натовп дітей. Кухарі не можуть вийти з кухні, щоб не бути поміченими. Діти біжать до них, щоб про що-небудь запитати, допомогти. Діти ж, які живуть в сім’ях, поводять себе інакше. Вони спілкуються з однолітками і майже не звертають уваги на сторонніх дорослих, які знаходяться на території табору. Я зрозумів, що дорослим дуже складно виконувати свої трудові обов’язки на території табору, коли там відпочивають сироти. У цих дітей одна мета – знайти батьків. Навіть старші діти, котрі закінчили навчання в школі-інтернаті, мріють знайти своїх батьків. Якими б не були ці батьки, діти готові їм все вибачити.

Біль крає серце, коли чуєш таку святу ціль дитини: «Я знайду тата і маму, я поїду до їхнього дому». Слово «дім» у сиріт святе, але це тільки мрія. Вони чудово розуміють, що інтернат не став їхньою домівкою. Їм потрібно шукати «Дім»… Але де ж він?

Які засоби мають зобов’язати щасливу сім’ю, яка має власних біологічних дітей, відкрити двері свого дому для сироти, дати їй право називати себе татом і мамою, і в свою чергу називати прийомну дитину сином чи дочкою? Чи зобов’язує до цього Закон України від 26 квітня 2002 року? Ні, закон тільки проголошує, а не зобов’язує. Чи, може, до цього змушують наші моральні переконання? Наша совість? Наша релігія? Віра в Бога?

«Чи я сам поїдав свій шматок, і з нього не їв сирота? Таж від днів молодечих моїх виростав він у мене, як в батька, і від утроби матері моєї я провадив його!» (Йов 31:17,18). Що змусило Йова прийняти сироту, їсти разом з сиротою, бути сироті за батька, напоумляти і спрямовувати сироту?  Можливо, зиск? Декотрих людей сьогодні ці питання лякають, вони бояться почути внутрішній голос: «Візьми сироту в свій дім».

Бог не зобов’язував Йова взяти сироту в свій дім. Закон, який Бог дав Своєму народові, зобов’язував євреїв: «Жодної вдови та сироти не будеш гнобити; якщо ж ти справді гнобитимеш їх, то коли вони, кличучи, кликатимуть до Мене, то конче почую їхній зойк, і розпалиться гнів Мій, і повбиваю вас мечем, і стануть жінки ваші вдовами, а діти ваші сиротами» (Вих. 22:21-23)

Що сьогодні нас зобов’язує взяти сироту в свій дім? Тільки любов до дитини, і більш нічого! Друзі, любов не під законом, любов вища від закону. Любов вища від релігії, тому що Сам Бог є любов. Через Свою любов Він призначив наперед, щоб нас усиновити для себе Ісусом Христом (Еф. 1:5).

Ідея усиновлення належить Богові перше створення світу. Він призначив, щоб нас усиновити для Себе, щоб ми стали дітьми Божими. Всі ми були дітьми гніву і проживали в пожадливостях нашого тіла, чинили волю тіла і думок. Але «Бог, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, спасенні ви благодаттю, і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі» (Еф. 2:4-7).

Скільки сьогодні дітей гніву живе у власних пожадливостях?  Хто їх полюбить? Хто їх посадить у своєму домі? Хто буде їсти хліб разом з ними? Той, хто сам пережив усиновлення від Бога, може виконати закон свободи і любові, як це зробив Йов.

«Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в»язниці Я був і прийшли ви до Мене. Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в»язниці і до Тебе прийшли? Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. Тоді скаже й тим, хто ліворуч: Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в»язниці і Мене не відвідали ви. Тоді відповідять і вони, промовляючи: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в»язниці і не послужили Тобі? Тоді Він відповість їм і скаже: Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!» (Матв. 25:35-45)

Крикота Микола Вікторович, пастор церкви ЄХБ, с. Дубечне